Арабо-ізраїльська війна 1973 р. та Кемп-Девідська мирна угода.

Упродовж 1972 р. ситуація навколо арабо-ізраїльського протистояння загострилася. Під час Олімпіади в Мюнхені група з восьми бойовиків "Чорного вересня" здійснила терористичну акцію, захопивши 5 вересня заручників зі складу ізраїльської олімпійської команди. У результаті невміло проведеної німецькою поліцією операції загинули всі 9 закладників та 5 терористів. Роком пізніше, після захоплення палестинцями посольства Саудівської Аравії в Парижі, французи пішли на поступки й задовольнили вимоги терористів. У відповідь ізраїльські спецслужби вбили кілька лідерів палестинського руху, а армія здійснила каральні рейди проти баз ОВП на території Лівану.

З метою протидії ескалації напруженості президент США Річард Ніксон запросив на початку 1973 р. до Вашингтона короля Йорданії Хусейна, ізраїльського прем'єра Голду Мейер та А. Садата, який прислав замість себе політичного радника Хафеза Ізмаїла. Спроба налагодження діалогу була зірвана через диверсійний рейд, здійснений 10 квітня 1973 р. ізраїльськими командос до Бейруту, під час якого було вбито кількох палестинських лідерів і висаджено в повітря штаб-квартиру ОВП. Крім того, до різкого погіршення зовнішньополітичного іміджу Ізраїлю спричинилося знищення ізраїльськими ВПС над Синаєм цивільного лівійського авіалайнера. Впевнений у власній військовій перевазі, Ізраїль не мав наміру йти арабам на поступки.

На початку вересня 1973 р. почалося нове зближення роз'єднаних через ідеологічні суперечки арабських країн. Об'єднавчим центром виступив Єгипет. А. Садат нормалізував стосунки з Саудівською Аравією та Йорданією. Про свою підтримку жорсткої антиізраїльської позиції заявили Сирія, Лівія, Кувейт і Катар. Вважаючи подальші мирні переговори безперспективними, А. Садат вирішив розпочати проти Ізраїлю війну. За допомогою радянських військових радників реорганізовано єгипетську армію, підготовано детальні аерофотокарти ізраїльських позицій, проведено технічне переоснащення збройних сил. Об'єднані сили Сирії та Єгипту налічували 430000 солдат, 3225 танків і 946 бойових літаків. їм протистояло 115000 ізраїльських солдат з 1700 танків і 488 літаками. Ретельно спланована та підготована військова операція почалася в другій половині дня 6 жовтня. Попереджені про можливу операцію арабів ізраїльські генерали очікували наступу вранці, а коли його не сталося, відпустили частину солдат додому, оскільки саме на той день припало єврейське свято Йом Кіппур (Судного Дня). Звідси конфлікт отримав назву "війни на Йом Кіппур", а в арабській історіографії — "війни Рамадану".



Бойові пловці єгиптян замурували спеціальним розчином горловини системи, яка зливала у канал і згодом запалювала нафту, що мало перешкодити переправі. Після цього розмивши водометами піщані вали на укріпленому ізраїльтянами березі араби спорудили кілька понтонних мостів. Перекинувши цими мостами через канал значні танкові сили, єгиптяни впродовж шести годин захопили "лінію Бар-Лева" — смугу ізраїльських укріплень на березі каналу. Просунувшись углиб Синаю на 10 кілометрів, єгиптяни зупинилися на лінії Артилерійської дороги, паралельного до каналу стратегічного шосе. На сирійському фронті арабські війська несподіваним ударом висаджених з вертольотів командос захопили добре укріплену стратегічну позицію на горі Хермон і заглибилися на окуповану ізраїльтянами територію на глибину від 5 до 20 кілометрів. Спроби ізраїльських контратак 8-9 жовтня захлинулися з величезними втратами в живій силі і техніці. У цій ситуації виникла загроза падіння обох фронтів, тому Тель-Авів звернувся до Сполучених Штатів з ультимативною заявою щодо надання негайної військової допомоги. У випадку зволікання ізраїльтяни пригрозили використати проти арабів ядерну зброю, таємно створену в дослідному центрі в пустелі Негев. США погодилися на надання термінової військової допомоги, причому частина спорядження та зброї з метою економії часу була перекинута з військових складів НАТО у Європі.

Користуючись бездіяльністю єгиптян, які, форсувавши канал, припинили розгортання наступу, Ізраїль зміг зосередити на півночі країни значні танкові сили й контратакувати сирійців. Підтримані авіацією ізраїльські танки прорвали сирійський фронт і вийшли на Оперативний простір. 14 жовтня, коли ізраїльтяни знаходилися на відстані 35 кілометрів від Дамаска, розпочався єгипетський наступ на Синаї. Арабам вдалося прорвати ізраїльську оборону, але в запалі бою єгипетські танки вийшли за межі дії своєї ППО і потрапили під удар ізраїльської авіації. У величезній танково-повітряній битві 14 жовтня єгиптяни втратили 264 броньовані машини. Наступного дня ізраїльтяни атакували знекровлені єгипетські підрозділи і навіть форсували в кількох ділянках Суецький канал. До 20 жовтня ситуація стабілізувалася, причому як над єгипетськими військами на східному, так і над зраїльськими підрозділами на західному берегах каналу нависла загроза оточення.

Уночі з 21 на 22 жовтня Рада Безпеки прийняла резолюцію №338, за якою сторонам пропонувалося припинити вогонь протягом 12 годин і розпочати мирні переговори в Женеві. 24 жовтня бойові дії на Синаї та Голанських висотах закінчилися. 11 листопада 1973 р. на 101-му кілометрі шосе Каїр-Суец представники Єгипту та Ізраїлю підписали угоду про перемир'я. Війна закінчилася внічию, оскільки арабам не вдалося повернути окуповані Ізраїлем землі. Разом з тим було розвіяно міф про непереможність ізраїльської армії та нездатність арабів їй протистояти. Виявляючи солідарність з Сирією та Єгиптом, нафтовидобувні країни регіону представлені в Організації країн експортерів нафти (ОПЕК) з ініціативи Абу Дабі прийняли рішення припинити продаж нафти США та іншим країнам Заходу. Ці події призвели до світової енергетичної кризи 1973-1974 років та суттєвого погіршення міжнародної ситуації Ізраїлю. Зростання впливу арабських держав у ООН спричинило посилення ізоляції Тель-Авіва з боку країн Третього світу, а також визнання Загальною асамблеєю ООН у 1974 р. ОВП повноважним представником арабського народу Палестини. Це дозволило ОВП налагодити дипломатичні стосунки з низкою країн.

Змушені зважати на загрозливі наслідки нафтового ембарго Сполучені Штати приклали максимум зусиль для припинення конфлікту. За особистим посередництвом держсекретаря США Генрі Кіссінджера 18 січня 1974 р. мирну угоду з Ізраїлем уклав Єгипет, а 30 травня — Сирія. Угоди передбачали вивід ізраїльських військ з частини окупованих територій та введення на Синай військ ООН. Палестинці з осудом поставилися до цих угод і здійснили низку терористичних актів, які мали б зірвати переговори. Під тиском США в серпні 1975 р. Ізраїль передав Єгипту наступну частину окупованого Синаю, а також нафтове родовище Абу-Рудайс.

Процес зближення позицій Єгипту та Ізраїлю був започаткований у листопаді 1977 р. демонстративною поїздкою А. Садата до окупованого ізраїльтянами Єрусалима. Більша Частина арабського світу зустріла цей крок з осудом, але єгипетський президент вирішив позбавити свою країну, за висловом одного американського публіциста, "обтяжливого обов'язку вендети, який висячи гирею на нозі Єгипту не дозволяв йому ввійти в коло цивілізованих держав".

У вересні 1978 р. президент США Джиммі Картер організував зустріч президента Єгипту А. Садата та прем'єр-міністра Ізраїлю М. Бегіна в заміській літній резиденції президентів США в Кемп-Девід. У результаті складних і тривалих переговорів сторонам конфлікту вдалося досягнути порозуміння. Лідери країн підписали два документи. Згідно з першим, Єгипет та Ізраїль укладали мирну угоду. Другий — стосувався майбутнього устрою Західного берега Йордану, на якому Ізраїль протягом п'яти років зобов'язувався створити палестинську автономію. Однак, повернувшися до Тель-Авіва й виступаючи у кнесеті М. Бегін заявив, що Ізраїль ніколи не допустить до створення палестинської держави. Підписання широкомасштабної угоди мало відбутися 18 грудня 1978 р., але, через демонстративне ігнорування Ізраїлем зобов'язань щодо палестинської автономії та оголошені плани розширення єврейських поселень на окупованих землях, відбулося лише 25 березня 1979 р. у Вашингтоні. Угоду скріпив своїм підписом Дж. Картер. Ізраїль повертав окуповані у 1967 р. єгипетські території взамін за дипломатичне визнання. Наступні ізраїльсько-єгипетські переговори з палестинського питання швидко зайшли в тупик. Ізраїль так і не виконав узятих на себе пунктів угоди, що стосувалися Палестини.

Всі арабські країни, включно з Саудівською Аравією та іншими "помірковано" налаштованими до Заходу режимами, засудили Кемп-Девідську угоду. Уже 1 квітня 1979 р. на Багдадській конференції міністрів іноземних справ та міністрів економіки арабських країн прийнято рішення про розрив дипломатичних стосунків між арабськими країнами та Єгиптом і його економічний бойкот. Для підтримки Єгипту США запропонували А. Садату програми матеріальної допомоги. Низка організацій мусульманських фундаменталістів винесли смертний вирок А. Садату. У результаті замаху, здійсненого 6 жовтня 1981 р. під час військового параду, присвяченого річниці початку "війни Рамадану", президент Єгипту був убитий.



4951035470528337.html
4951083438307225.html
    PR.RU™